Через командування ЗСУ до нас надійшов запит щодо доставки продуктів в села, які були деокуповані на Київщині.
Менше, ніж за добу, нам необхідно було зібрати декілька тон продуктів, які потребу.ть люди, що залишилсь в селах та містечках. Зі своїх складів та від інших людей, що були готові допомогти, ми загрузили картоплю та інші овочі, крупи та консерви, хліб та продукти гігієни в свої буси та відправились в область.
Дорогою на Північ ми спостерігали, що навкруги все менше і менше залишається вцілілих будинків та споруд, згорілі автівки, зруйновані дома, розстріляні паркани та дорожні знаки, повалені дерева та обірвані електричні лінії.
Все, що ми там побачили, залишиться в наших спогадах назавжди. Жахливі руйнування там, де колись люди просто жили та чекали на весну. З-під завалів починають рости квіти в чиємусь садку біля дому, якого більше немає. Чийсь гараж, наповнений якимись непотрібними або дуже важливими залізяками, більше не має ні стін, ні даху. Від чийогось будинку залишилась лише стіна, розписана зеленими гілочками, чийсь дім вцілів…майже вцілів, в нього з однієї сторони наче все нормально, але інша вигоріла вщент.
Дорога продірявлена снарядами, які ще де-не-де стирчать з-під асфальта. Зруйновані мости, які вже трохи розгребли та зробили можливим хоч якось потрапити в міста, де потрібна допомога. Купи сміття, яке раніше було опорами на мостах обережно зсипані вздовж дороги. Так, це той самий міст, який слугував укриттям для сотень людей, що намагались покинути гарячі точки. Так, згорілі автівки - це ті самі, що їхали з дітьми та жінками, але не встигли… Ми всі бачили ті фото, але своїми очима побачити це і стає ще більш моторошно, адже війна це не десь там далеко та не з нами. Вона тут, вона вбиває. Російські солдати вбивають.
Перша наша зупинка була в селі Мощун. Там залишилось жити не більше 50 людей. Ми залишили продукти в майже зруйнованому центрі, що колись був місцем, де діти вчились грати на музичних інструментах та влаштовували концерти. Була можливість навіть піднятися на другий поверх, де вже майже не було даху. Виявилось, що поміж деревяними перекриттями бджоли будували свої гнізда, адже на підлозі серед уламків стін та дошок зі стелі лежали соти.
Все це нагадало мені мою поїздку в Прип’ять, де за 36 років природа взяла своє та руйнує більшість покинутих помешкань. Але це інше - ще два місяці тому в Мощуні було життя, а хтось прийшов і забрав його, бо так захотів.
З покинутих тварин, побачили лише кота, що вийшов до нас з розваленого двору. Він дуже боявся, але в нас вийшло його нагодувати, після чого він побіг далі. Потім ми поїхали далі і, зупиняючись по дорозі біля локацій військових, залишали продукти. В кожній з них - багато собак, що знайшли прихисток разом з нашими хлопцями. Добрі українські військові дбають про них та діляться їжею.
Останньою точкою, де ми вигрузили залишок харчів - церква в Бородянці. Біля тої самої багатоповерхівки, яку рознесло навпіл ракетами. Біля тих самих будинків, що зруйновані цілими під’їздами, де замість вікон - чорні випалені плями. В церкві біля озера багато людей, які прийшли за одягом, за продуктами, багато дітей, які за цей час стали вже дорослими, бо пережили так багато жаху, що їх дитинство скінчилося, залишилось в минулому, 24 лютого.